Гуманізація навчально-виховного процесу

ГУМАННО – ОСОБИСТІСНИЙ ПІДХІД У РОБОТІ З ДІТЬМИ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Система виховання та навчання за Ш. Амонашвілі – це "педагогіка ціліс-ного життя дітей та дорослих", яка будується на началах гуманності й віри в дитину, вихованні творчістю і співпрацею педагогів із дітьми, де в якості педа-гогів розуміються також батьки. Щодо батьків, то в межах гуманної педагогіки їм потрібно зрозуміти – дитина не є їх власністю, вона скоріше гість, якого вони самі запросили. Якщо на дитину покладаються великі надії, то вони потребують і великої педагогіки. Гуманна педагогіка є педагогікою дисципліни, любов до дитини не може шкодити їй. Метою статті є аналіз концепції гуманної педаго-гіки Ш. Амонашвілі та виявлення місця й ролі толерантності в ній. Ось і я, та мої вихованці, нещодавно провели виховний захід «Усі професії чудові». Метою якого було формувати в учнів уявлення про зміст та значення праці людей різних професій, виховувати почуття толерантності та поваги до людей праці, виховувати повагу до батьків.

Відповідаючи на питання про зміст поняття "гуманна педагогіка", сам

Ш. Амонашвілі каже: "Ця педагогіка сприймає дитину такою, як вона є, погод-жується з її природою. Вона бачить у дитині її безмежність, усвідомлює її кос-мічність і веде, готує її до служіння людству протягом усього життя. Вона зат-верджує особистість в дитині шляхом виявлення її свобідної волі й будує педа-гогічні системи, процесуальність яких визначає любов учителя, оптимізм, високо духовна моральність. Вона заохочує педагогічну творчість і закликає до педагогічного мистецтва. Принципи гуманної педагогіки Ш. Амонашвілі проти-ставляє традиціям "авторитарної" педагогіки, у яких педагогічне мислення зво-диться до двомірності "заохочення – покарання": якщо дитина вчиться і веде себе добре – заохочуємо, погано – караємо. У концепції гуманної педагогіки існує інший вимір педагогічного мислення – духовна спрямованість нагору, куди вчитель і дитина прямують разом. Цей вимір випливає з власне визна-чення поняття "школа". Крім поняття "школа", наголошується на певній різниці в базисних поняттях "виховання" й "освіта". Відповідно до цього, виховання повинне випереджати навчання, отримання знань. Ця думка простежується в дослідженнях й інших багатьох видатних педагогів, наприклад, Я.С. Гогебаш-вілі про те, що "виховання чесних і шляхетних почуттів в серцях дітей потріб-ніше й дорожче, ніж збагачення різними знаннями". Сила знань є нейтральною у відношенні до добра чи зла, тільки від якості серця й рівня духовності люди-ни буде залежати, в який бік вона спрямує свої знання. Моральною основою дитячої кооперації в системі Ш. Амонашвілі є здатність радіти успіхам інших, готовність прийти на допомогу, причому не тільки в межах свого колективу: старші діти допомагають молодшим, беруть над ними шефство. Цікавими мето-дичними новаціями у цій концепції є:

- скасування оцінок за навчання у балах;

- недопустимість порівняння дітей між собою ("він у нас найрозумніший, беріть із нього приклад" і под.);

- навчання одразу на кількох доступних учням рівнях, наприклад, читання можливе від знайомства з буквами для одних до біглого читання для інших;

   - співучасть учнів у побудові уроку, у складанні завдань, утворенні влас-ного підручника, в плануванні відповідей . З точки зору гуманної педагогіки, якщо педагог, не розібравшись у реальних причинах освітянської невдачі учня, спрямовує на нього свій гнів та обвинувачення, то це є негуманним і несправедливим. У цьому випадку навчання йде з позицій педагогічного еоцен-тризму, а не з позиції дитини. У таких умовах учень буде прагнути скоріше вийти з поля педагогічного впливу, ніж прагнути до нього. Тільки віра педагога в сили дитини, доброзичлива його підтримка ("я знаю, що ти зможеш"), а також критичне ставлення педагога до самого себе, постійне самовиховання й само-вдосконалення нададуть виховному процесу діючої сили. Тому, на мою думку, це повинно допомогти педагогам постійно знаходити шляхи виховання дитя-чого розуму й серця. У разі такого ставлення до себе дитина стає повноправним співучасником виховного процесу, тобто певною мірою сам собі методист, учитель, учений, винахідник. Амонашвілі Ш.О. постійно підкреслює й той безперечний факт, що головні принципи гуманної педагогіки придумав не він, вони − квінтесенція всього найкращого у світовому педагогічному надбанні. Отже, Ш. Амонашвілі проводить певну межу між поняттями "класична" і "традиційна" педагогіка. Гуманізм як світоглядний принцип є засадою "класич-ної" педагогіки. "Традиційна" ж педагогіка, теоретично нібито схиляючись перед надбаннями "класичної", на практиці виходить з принципів автори-таризму. Оновлення цілей, змісту, методичного забезпечення початкової освіти відкриває перед учителями 4-річної школи суттєво збагачені можливості для навчання, виховання і розвитку молодших школярів на засадах гуманної педагогіки. За останні роки у шкільній освіті виразніше утверджується особистісно-орієнтований підхід до виховання і розвитку учнів як вияв практичного втілення гуманної педагогіки. Це передбачає зосередженість нав-чально-виховного процесу на потребах кожної дитини, всебічне вивчення і врахування індивідуальних особливостей вихованців, співпрацю всіх учасників навчально-виховного процесу.

Щоб педагогічний вплив на молодших школярів був ефективним, маємо подбати про такі умови навчально-виховної взаємодії:

· Гуманність навчально-виховної взаємодії;

· Цілісність і системність навчально-виховного процесу;

· Особистісну спрямованість навчання і виховання;

· Дійову співпрацю вчителів, які працюють у конкретному класі;

· Взаємну узгодженість вимог школи і батьків до виховання і розвитку дитини.

Для реалізації зазначених умов необхідно, щоб зміст, методи навчання, ритм уроку, режим дня і тижня, етика спілкування, робота з батьками , дизайн середовища – все працювало на дитячі потреби і вікові можливості, сприяло розвитку дитячих здібностей, не шкодило фізичному і психічному здоров’ю.

«Особистість виховує особистість - це азбука виховного процесу» Від того, як молодший школяр сприймає вчителя, залежить його ставлення до школи і до навчання. Ш.О. Амонашвілі привертає увагу до того, що навчаючи і вихо-вуючи, вчитель залучає дітей до матеріальних і духовних цінностей минулих поколінь. Гуманний педагог, прилучаючи дітей до знань, одночасно передає їм свій характер, постає перед ними як зразок людяності.

    Майбутнє нашого суспільства залежить від духовного, морального потенціа-лу юного покоління.

    Розвиток і самореалізація особистості, творчість, свобода, відповідальність, совість, психічне здоров'я — ці та інші людські цінності ґрунтуються на емоціях.

    Гуманістична педагогіка заснована на принципах недирективної взаємодії вчителя з дитиною. Вона спрямована на формування у неї творчих здібностей і являє собою сукупність настанов, цінностей, що втілюються в педагогічному процесі. Серед них:

    - визнання особистості дитини як самоцінності, її рівність у правах, свободах та обов'язках;

    - сприйняття дитини такою, якою вона є, упевненість у її можливостях та творчих здібностях;

    - емпатійне розуміння дитини, бачення її внутрішнього світу й поведінки з її позиції;

    - відкрите, щире, довірливе спілкування з нею.

    Я вважаю, що кожен педагог повинен дотримуватися цих настанов.

    Навчання пробуджує до життя ряд функцій, які знаходяться в стадії дозріван-ня, воно викликає і надає рух новим внутрішнім процесам розвитку. "Учитель допомагає зрозуміти матеріал, оволодіти засобами дій із ним, пов'язує нове з тим, що вже знайоме, і цим підносить учня на вищий щабель знання" (Ш.О. Амонашвілі). За правильного підходу вчителя до навчання останнє визначає свою розвивальну функцію. Отже, щоб розвивальна функція навчання успішно реалізувалася, педагогові слід приділяти належну увагу не лише змісту навчан-ня, характеру його труднощів, а й засобам роботи учнів, формам їхньої пізна-вальної діяльності, ставленню до процесу учіння. За допомогою навчання зок-рема, у процесі засвоєння нових знань та способів дій відбувається процес інтелектуалізації психічних процесів, перебудовується структура свідомості. Учитель виконує роль посередника між можливостями дитини й матеріалом, який підвищує ці можливості. Розвиток, таким чином, є внутрішнім збагачен-ням, розширенням меж внутрішнього світу в процесі активності дитини, яка з віком зростає і спрямовується на подолання труднощів. Дитина починає свідо-мо намагатися реалізувати свої можливості, усвідомлювати свої досягнення й недоліки, виступаючи суб'єктом власного розвитку. Але чи можуть труднощі, що виникають у процесі діяльності, відвернути од неї? Звичайно, можуть, якщо труднощі виходять за межі можливостей дитини, за ЗНР, а дорослі залишають її наодинці зі своїми проблемами.

        Прагнення до пізнання можна кваліфікувати як потребу дитини стати дорослою. Сутність дитинства — це входження у світ дорослих. Суттєва потреба — стати дорослим.

Зміст процесу входження у світ дорослих змінюється з віком, але завжди присутнє прагнення випереджати подію. Дитинство закінчується разом із припиненням циклу руху до дорослості. Дитина реалізує свої потенційні можливості й утверджує своє "Я" лише у спілкуванні з дорослими. Дорослий — зразок для наслідування.

Гуманний підхід до дитини полягає в тому, щоб бачити в ній людину, яка росте, стає дорослішою; підтримувати в ній прагнення ставати такою. Щоб забезпечити розвиток дитини у дорослий світ, слід: поважати її гідність, визна-вати її права на вибір поведінки, виявляти інтерес до неї, співчувати, співпере-живати успіху чи невдачі; сприймати як індивідуальність, проголошувати її досягнення та достоїнства. Потрібно враховувати активний процес самороз-витку, з повагою ставитися до фактів виявлення дитиною своєї власної позиції в конфліктних ситуаціях, її свідоме намагання реалізувати свої можливості тощо.

Кожен крок дитини на шляху до дорослості робить її життя цікавим, насиченим, бурхливим.

Гуманна педагогіка має створювати умови для переживання дитиною почуття свободи, обираючи тактику вільного вибору. Відповідальність починається з усвідомлення своєї активної ролі в тому, що стосується власної особистості. Можливість вибору викликає відчуття, що людина сама може визначати своє життя. Основне виховне завдання — це скоординований процес взяття відповідальності дитини за своє життя.

Психологи радять застосувати метод вільного вибору вже з двох років. Почуття вільного вибору, як зазначає Ш.О. Амонашвілі, постійно повинно супроводжувати дитину і в педагогічному процесі (на вибір дати тему для малювання, вірш для вивчення, задачу для розв'язання, але це зовсім не означає свободу дій). Гуманний підхід полягає в тому, щоб навчальний матеріал мав для учня особистісне значення, тобто щоб він хотів це вивчити, відчув у ньому потребу. Інструктувати учіння як вільно обране — це і є управління цим проце-сом згідно з потребами дитини, її інтересами, спонукаючи її до співпраці, спів-творчості з учителем. Саме тоді створюються умови для саморозвитку.

Гуманізація педагогічного процесу потребує розглядати завдання форму-вання особистості дитини як першочергове.

Особистість — це соціальна якість індивіда (людина народжується як індивід), її можна зрозуміти тільки розглядаючи дитину в системі стосунків, які складаються між нею та оточуючими: які зміни вона викликає у свідомості інших людей, який її реальний вклад у кінцевий результат їх діяльності. Зміст, характер, форма вияву ставлення дитини до інших визначає її моральність.

Моральність — це сфера практичних учинків, поведінки людини в її став-ленні до інших людей. Через учинки людина виявляє свою сутність, це "акт вільного волевиявлення" (І. Кант).

Будь-які дії людини супроводжують емоції, безпосередні переживання, що пов'язані з потребами. Емоції існують у свідомості поза знаннями. Наприклад, переживання страху і знання, що таке страх — не одне й те саме. Але знання про те, що я переживаю страх, впливає на переживання: змінюється сила переживання, посилюється контроль за діями і навіть регуляція зовнішнього його вияву.

Емоції мають вирішальне значення в актах самосвідомості, їх вважають самодостатнім виявом "Я" особистості.

Емоції заряджають енергією та організують сприймання, пам'ять, мислен-ня. Без емоцій немає творчого пошуку істини. Вони активізують вегетативну нервову систему, яка у свою чергу впливає на ендокринну та нервово-гумораль-ну системи. Якщо поведінка, адекватна емоції, з якихось причин не може здій-снитися, то це загрожує індивіду психосоматичним розладом. Хронічні стреси, довготривалі переживання негативних емоцій послаблюють імунну систему.

У центрі уваги вихователів та вчителів мають бути передусім базові емоції: радість, смуток, страх, образа, сором, гнів, здивування. Ці емоції мають виразну специфічну експресію, вони добре усвідомлюються навіть дитиною.

У той час, як від процесу взаємодії дитини і дорослого народжуються стосунки, новою якістю яких є педагогіка співпраці, саме вона дає реальну можливість виконати головне завдання в змісті освіти — навчає дитину буду-вати стосунки з іншими людьми. Людяність, духовність, моральність народжу-ються й розвиваються у єдності двох взаємин: людина — людина та люди — життєві завдання. Люди народжуються один для одного. Дитина будує своє життя лише спільно з іншими як процес вирішення життєвих завдань, що поступово ускладнюються (Ш. Амонашвілі).

Безумовне сприйняття дитини означає також, що ми, дорослі, з повагою ставимося до будь-якого переживання дитини. Якщо у неї виникала емоція, зокрема й негативна, — образа, смуток, обурення, гнів, гордість — на це є причина, і вона має право на ці безпосередні переживання, а дорослому слід зрозуміти дитину розумом і прийняти душею. Дитина набирається розуму лише від тих людей, які її сприймають. "Велике щастя, коли тебе розуміють..." Дім, де дитину приймають лише з умовами, незатишний, і діти, коли виростають, тікають від нього. Якщо дитину не сприймають, вона чинить опір кожному слову дорослого, і всі його зусилля не дають бажаних результатів. Дуже часто ми відмовляємо дитині в любові, особливо в ті моменти, коли вона їй дуже потрібна: посварилася з другом, учинила бійку, одержала низький бал, запізни-лася на заняття, загубила улюблену іграшку, ненавмисне розірвала куртку тощо. А ми відвертаємося од неї, залишаємо наодинці зі своїм горем, а іноді ще додаємо неприємностей неуважністю, сваркою, покаранням. Сприймати дитину — це бути до неї великодушним, доброзичливим.

Свою любов до дитини, повагу до неї, до її переживань важливо демон-струвати і словом, і фізично: подивитися в очі, доторкнутися до плеча, пригор-нути до себе. З віком фізичний контакт змінюється, але не повинен перерива-тися. Маленьку дитину слід брати на руки, а підлітка можна взяти за руку, поплескати по плечу.

Від дитини чекають таких форм поведінки, які притаманні її вікові, і якщо такі форми засвоєні, вони залишаються у фонді її персональної культури назавжди.

Коли дорослий та дитина працюють разом і розподіляють обов'язки, вирішують проблеми і загальні, і дитячі, — тоді виховання стає прихованим.

Прохання—краща форма ділового спілкування, бо вона дає відчуття свободи. Прохання викликає до життя добру волю. А якщо з проханням звертається дитина? Більше повинно бути "дозволяю", "можна"! Поважати дитину — поважати її бажання.

Для гуманної педагогіки характерне діалогічне спілкування. Діалогічне спілкування передбачає спілкування рівних осіб; зберігається індивідуальна думка, погляд кожного не нав'язується, кожен намагається зрозуміти співбесід-ника, смисл того, що він говорить, його почуття, без оцінювання, хто має рацію, хто винен, виявляє довіру до іншого.

Підбиваючи підсумки роботи, можемо сказати: «У щасливій школі - щасливі діти». На першому місці - діти, любов до них. Усе робимо для того, щоб учні, яких ми навчаємо, стали особистостями мислячими, самостійними, творчими, духовно багатими, а вчителі впроваджували у свою роботу те, що творить творчу особистість. Девізом педагогічної діяльності вважаю слова А. Ейнштейна: «Уміє вчити той, хто вчить цікаво». Тому намагаюсь творчо, по-новому розв'язати актуальні завдання сучасної освіти, які спрямовані на гуманізацію та демократизацію навчально-виховного процесу у школі.